Автор: Васюха Людмила Page 29 of 38

Близько 90% усіх спадкових порушень згортання крові припадає саме на гемофілію, а тому 17 квітня було проголошене Всесвітнім днем боротьби з гемофілією за ініціативою Всесвітньої організації охорони здоров’я та Всесвітньої федерації гемофілії.

Гемофілія – спадкова хвороба, пов’язана з порушенням процесу згортання крові, що виникає через зміни 1 гена в хромосомі Х. Симптоми захворювання з’являються в ранньому дитинстві (на 4-5 день життя дитини). На сьогодні гемофілія невиліковна, проте, її перебіг вдало контролюється за допомогою ін’єкцій пацієнтові відсутнього фактора згортання крові, виділеного з донорської крові.

Лікування хворих на гемофілію:

– спостереження та лікування пацієнтів з гемофілією повинно проводитись спеціалістами різного профілю, включаючи гематолога, педіатра, ортопеда, стоматолога, фізіотерапевта, лікаря ЛФК, психолога, які мають досвід роботи з хворими на гемофілію;

– огляд пацієнтів гематологом, ортопедом і стоматологом повинен проводитись 2 рази на рік; рештою спеціалістів – за необхідності;

– пацієнти з гемофілією повинні бути зареєстровані в спеціалізованому центрі. У пацієнта чи лікарів, до яких він звертається, цілодобово повинна бути можливість контакту з гематологом, який має досвід лікування хворих на гемофілію;

– основними складовими покращення стану здоров’я та якості життя при лікуванні гемофілії є: попередження кровотеч; лікування пошкоджень суглобів і м’язів; інших наслідків кровотечі; лікування ускладнень після терапії (розвиток інгібіторів, вірусні інфекції, які передаються кров’ю);

– кровотечі необхідно зупиняти на початковій стадії (протягом перших 2 годин);

– для того, щоб зупинити легкі та середні кровотечі, потрібно проводити терапію вдома. При розвитку тяжкої кровотечі терапію необхідно розпочати якомога раніше (вдома) та продовжити під наглядом гематолога стаціонарно чи амбулаторно;

– до початку будь-яких інвазивних процедур необхідне введення концентрату фактора згортання крові чи десмопресину (DDAVP), в залежності від тяжкості гемофілії;

– пацієнтам треба рекомендувати, щоб вони не користувалися препаратами, що впливають на функцію тромбоцитів;

– треба уникати внутрішньом’язових ін’єкцій та пункції артерій;

– необхідно заохочувати пацієнтів до регулярних занять фізичними вправами, що сприяють розвитку мускулатури, захисту суглобів і покращенню фізичного стану (лікувальна гімнастика, плавання); рекомендувати уникати контактних видів спорту.

Комплексний підхід до лікування пацієнтів з гемофілією покращує їх фізичне та психологічне здоров’я, якість життя, знижує частоту розвитку ускладнень.

Існує безліч міфів відносно цієї хвороби. То що ж все-таки з них правда, а що міф?

Міф: Хвороба спадкова, тому ліків пацієнтам не потрібно

Факт: Життя та здоров’я пацієнтів залежить від препаратів

Життя та здоров’я пацієнтів залежить від препаратів згортання крові. Ці препарати є дороговартісними, а тому пацієнтів з гемофілією та хворобою Віллебранда ліками забезпечує держава.

В Україні щороку збільшується бюджет на закупівлю ліків для людей з гемофілією та хворобою Віллебранда, хоча забезпечити потребу в ліках повністю ще не вдалось: від 130 млн грн у 2016 році до майже 464 млн грн у 2019 році для дорослих і відповідно від 168 млн грн до понад 309 млн грн для дітей.

Пацієнти потребують постійного доступу до лікування, адже кровотеча може розпочатись у них у будь-який момент. Тому у деяких регіонах уже запровадили систему домашнього лікування: діти і дорослі отримують ліки заздалегідь у лікарні або такі препарати лікарня передає сімейному лікарю, який завжди ближче до пацієнта. Лікарі-гематологи зауважують, що завдяки такій практиці вдалось мінімізувати кількість звернень пацієнтів в лікарню з важкими кровотечами.

Міф: Гемофілією хворіють лише чоловіки

Факт: Різновиди хвороби можуть розвиватись як у чоловіків, так і у жінок.

На класичну гемофілію типів А та В хворіють переважно чоловіки. Жінка є лише носієм. Останнім часом в світі існує тенденція, якщо у жінки-носія знижений рівень VIII фактору, їй діагностують легкий ступінь гемофілії А.

Крім того, існують споріднені хвороби – хвороба Віллебранда та дефіцити факторів згортання (наприклад, дефіцит VII фактору згортання). Ці хвороби мають повністю гемофільний перебіг і ними хворіють як чоловіки, так і жінки. У жінок перебіг цих хвороб більш складний.

Міф: Хворий на гемофілію може стекти кров`ю від найменшої подряпини

Факт: Загрозу для життя пацієнтів з гемофілією становлять внутрішні кровотечі

Найбільш небезпечними є шлунково-кишкові, ниркові, забрюшинні, носові або горлові кровотечі, а також крововилив головний мозок. Ці кровотечі можуть починатися спонтанно, а також можуть бути наслідком навіть незначної травми. Крововиливи в суглоби хоч і не загрожують життю, але супроводжуються надзвичайно сильним больовим синдромом та, як наслідок, руйнують суглоби, що призводить до інвалідизації хворого на гемофілію.

Міф: Хворий на гемофілію приречений на інвалідизацію або на смерть

Факт: При безперервному лікуванні пацієнти можуть вести звичайний спосіб життя

При постійному (профілактичному) введенні препаратів згортання крові 2-3 рази на тиждень пацієнти можуть вести звичайний спосіб життя – ходити до дитячого садочка, в школу, здобувати вищу освіту, працювати, подорожувати, одружуватися і народжувати здорових дітей. Без профілактичного лікування пацієнт приречений на інвалідізацію. Без лікування фактором згортання крові в екстрених випадках (внутрішня кровотеча, крововилив в мозок) пацієнт приречений на смерть.

Міф: Якщо в родині не було жодного випадку захворювання на гемофілію, то вже і не буде.

Факт: Від хвороби не застрахований ніхто

Хоча гемофілія є спадковим захворюванням, але в кожному третьому випадку у дитини фіксується перший прояв хвороби в родині – як результат спонтанної мутації генів. Тому якщо ви помітили, що у дитини кровоточать ясна при прорізуванні зубів, довго не зупиняється кровотеча після забору крові на аналізи (декілька годин), з’являються синці при відсутності травми або великі гематоми при незначній травмі – це привід звернутися до гематолога.

У Світовий день гемофілії у великих містах різних країн підсвічують червоним світлом пам’ятки архітектури чи адміністративні будівлі, щоби привернути увагу до проблем згортання крові. У 2019 році Україна вперше приєдналася до цієї акції: 17 квітня з 20:00 до 23:00 червоним світлом у Києві було підсвічено будівлю КМДА, Пішохідний міст на Труханів острів, ТРЦ “Гулівер” та Стелу Незалежності.

Список літератури:

1. Суховий М.В. Гемофилия как хирургическая проблема / М.В. Суховий. — К.: АДЕФ-Украина, 2001. — 208 с.
2. Новак В.Л. Діагностика та лікування гемофілії / В.Л. Новак, А.С. Кались, С.В. Примак. — Львів: БФ «Данко», 2008. — 48 с.
3. Дубей Л.Я. Європейські принципи організації медико-соціальної допомоги дітям, хворим на гемофілію // Український журнал гематологїї та трансфузіології. — 2012. — № 3. — 25-34.
4. Влияние современной заместительной терапии на качество жизни детей с гемофилией А / И.И. Спичак, Е.В. Жуковская, Е.В. Барашова и др. // Гематол. и трансфузиол. — 2009. — Т. 54, № 2. — С. 27-31.
5. Андреев Ю.Н. Многоликая гемофилия / Ю.Н. Андреев. — М.: Ньюдиамед, 2006. — 232 с. 6. Суховій М.В. Гемофілія: ортопедо-хірургічна реабілітація. Практика. Проблеми. Перспективи / М.В. Суховій. — К.: Атіка, 2006. — 160 с.

Саме поняття «стрес» виникло у 1936 році за результатами експериментальних досліджень на щурах вченого лауреата Нобелівської премії Ганса Сельє. Сельє обрав та застосував до стану людини технічний термін «стрес», що означає «напругу», «натиск», «тиск» з науки про спротив матеріалів.

Отже, стрес – це стан психічної напруги, що виникає в процесі діяльності в найбільш складних і важких умовах.

Стрес може виникати як від дрібної проблеми, так і від більш трагічної ситуації, викликаючи у людини емоційні реакції, що супроводжуються цілою гамою фізіологічних і психологічних зрушень.

Чи може людина прожити без стресу? Наука стверджує – майже ні. Адже життю властива нестабільність, яка і є джерелом стресу. У кожної людини особиста реакція на негативні чинники: одні люди в певних умовах вбачають погрозу для себе або для свого оточення, а інші в цих же умовах не бачать її зовсім.

Стрес проявляється на фізіологічному, психологічному та соціальному рівнях.

Існує два види стресу: еустрес та дистрес.

Еустрес – це «позитивний» стрес, який мобілізує сили організму та допомагає адаптуватись до життєвих змін. Еустрес покращує увагу та пам’ять, прискорює реакцію.

Дистрес – це «негативний» стрес, який викликає несприятливі наслідки: дезорганізує поведінку, погіршує пам’ять та увагу, порушує сон, затримує адаптацію до змін у житті. Дистрес може спровокувати або ускладнити протікання невротичних та психосоматичних захворювань.

Який із різновидів стресу виникне у людини, спрогнозувати важко. Це залежить від багатьох факторів: особливостей особистості, виховання, навичок стресостійкості та стрес-менеджменту, фізичного здоров’я, набутих механізмів психологічного захисту та наявності близьких людей, які можуть підтримати у важкій ситуації.

У ході розвитку стресу спостерігається три стадії:

• Стадія тривоги

Це найперша стадія, що виникає з появою подразника, що викликає стрес. Наявність такого подразника викликає ряд фізіологічних змін: у людини учащається подих, трохи піднімається тиск, підвищується пульс. Змінюються і психічні функції: підсилюється порушення, вся увага концентрується на подразнику, виявляється підвищений особистісний контроль ситуації. Усе разом покликано мобілізувати захисні можливості організму і механізми саморегуляції на захист від стресу. Якщо цієї дії досить, то тривога і хвилювання вщухають, стрес закінчується. Більшість стресів дозволяється на цій стадії.

• Стадія опору

Настає у випадку, якщо стрес фактор, що викликав, продовжує діяти. Тоді організм захищається від стресу, витрачаючи «резервний» запас сил, з максимальним навантаженням на всі системи організму.

• Стадія виснаження

Якщо подразник продовжує діяти, то відбувається зменшення можливостей протистояння стресові, тому що виснажуються резерви людини. Знижується загальна опірність організму. Стрес «захоплює» людину і може привести його до хвороби. При впливі дратівного фактора у людини формується оцінка ситуації як загрозлива. Ступінь погрози в кожного своя, але в будь-якому випадку викликає негативні емоції. Усвідомлення погрози і наявність негативних емоцій «штовхають» людину на подолання шкідливих впливів: вона прагне бороти з фактором, що заважає, знищити його або «піти» від нього убік. На це особистість направляє усі свої сили. Якщо ситуація не дозволяється, а сили для боротьби закінчуються, можливі невроз і ряд незворотних порушень в організмі людини. Наявність усвідомленої погрози – це основний стресовий фактор людини.

Симптоми стресу можна розподілити по групам на соматичні та психічні.

Деякі симптоми залежать від стадії розвитку стресу, яких є три:

1. Стадія тривоги або мобілізації (коли вмикаються адаптаційні механізми).
2. Стадія резистентності (коли відновилась робота органів та систем).
3. Стадія виснаження (якщо енергія витрачається швидше, ніж вона поповнюється). Психологи поділяють людей на стресостійких та стресодоступних.

Стресостійкі – це фізично здорові та емоційно стабільні люди, в яких є активна життєва позиція, низька тривожність та адекватна самооцінка. У стресостійких осіб зрілі механізми психологічного захисту та є підтримка від близьких людей.

Стресодоступні – це пасивні люди з високим рівнем тривожності, які схильні до депресії та іпохондрії (надмірного занепокоєння власним здоров’ям). Стресодоступність підвищується при дефіциті сну, голодуванні, під час хвороби та надмірного нервово-психічного навантаження. Але в будь-якому випадку перевага у розвитку стресу надається силі стресора – навіть найбільш стійку людину може збити з ніг смерть близької людини, з якою пов’язували міцні стосунки.

Лікування стресу

В Міжнародній класифікації хвороб є діагноз «Реакція на важкий стрес та порушення адаптації», який відноситься до психічних розладів. Тобто порушення, пов’язані зі стресом, лікує лікар-психіатр. Він може призначити заспокійливі або стимулюючі засоби, транквілізатори або фітотерапію (залежить від того, які симптоми переважають).

Терапія не обмежується ліками. Психотерапія – обов’язковий метод лікування. Психотерапевт змінить ставлення до стресорів та навчить керувати емоціями під час стресу. Якщо психіатр володіє напрямком психотерапії, він може провести декілька сеансів, якщо ні – направить до психотерапевта.

Список літератури:

1. Абабков В. А. Адаптация к стрессу: основы теории, диагностики, терапии / В. А. Абабков, М. Перре. – СПб.: Речь, 2004. – 166 с.
2. Алиев Х. М. Защита от стресса. Как сохранить и реализовать себя в современных условиях. – М.: «Мартин», «Полина», 1996. – 240 с.
3. Бодров В. А. Информационный стресс: учебное пособие для вузов. – М.: ПЕР СЭ, 2000. – 352 с.
4. Бодров В. А. Роль личностных особенностей в развитии психологического стресса / В. А. Бодров // Психические состояния. Хрестоматия. – СПб.: Питер, 2000. – С. 151.
5. Бодров В. А. Психология и надежность: человек в системах управления техникой / В. А. Бодров, В. Л. Орлов – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 1998. – 288 с.
6. Борневассер М. Стресс в условиях труда // Психические состояния. Хрестоматия. – СПб.: Питер, 2000. – 459 с.
7. Брайт Д. Теории, исследования, мифы. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2003. – 352 с.
8. Валуйко О. М., Гошкодеря О. В. Управління професійним стресом керівників органів внутрішніх справ: навч. посібник. – К.: Видавничий дім «Скіф», КНТ, 2008 – 106 с.
9. Валуйко О. М. Управління професійним стресом керівників органів внутрішніх справ: навч. посібник. – К.: Видавничий дім «Скіф», КНТ, 2008 – 106 с.
10. Василюк Ф. Е. Психология переживания. – М.: Изд – во МГУ, 1984.
11. Водопьянова Н. Е. Психодиагностика стресса. – СПб.: Питер. 2009. – 336 с.
12. Волкан В. Жизнь после утраты: психология горевания / пер. с англ. – М.: Когито-Центр, 2007. – 160 с. (Современная психотерапия).
13. Гаркави Л. Х. Антистрессорные реакции и активационная терапия / Е. Б. Квакина, Т. С. Кузьменко. – М.: ИМЕДИС, 1998.

Шоколад діє на людину немов наркотики, але без шкоди для організму.

Хвороба Паркінсона – це хронічне дегенеративно-неврологічне  захворювання, яке характеризується прогресуючим ураженням рухової функції. У 1817 році англійський лікар Джеймс Паркінсон описав це захворювання і назвав його “тремтячим паралічем.” У 1877 році невролог Шарко детальніше описав клінічні вияви захворювання і запропонував назвати його “хворобою Паркінсона”.

Хвороба починається у віці від 50 до 60 років і триває повільно, тому хворі на протязі  певного часу можуть зберігати працездатність. Захворювання рахується спадковим. Чоловіки хворіють частіше, ніж жінки.

В основі хвороби Паркінсона лежить зниження кількості дофаміну в чорній субстанції мозку та полосатому тілі.

Основу клінічної картини хвороби становить гіпокінезія, м’язова ригідність і тремтіння. На пізнішій стадії захворювання приєднується  постуральна нестійкість.

Захворювання починається з підвищення тонусу м’язів тулуба й кінцівок. Це супроводжується патологічною осанкою: тулуб зігнутий, голова нахилена вперед і вниз, руки зігнуті в ліктьових, а ноги – в колінних суглобах. Обличчя маскоподібне, не виражає ніяких емоцій. Повіки рідко мигтять. Мова тиха, монотонна. Рухи сповільнені,  співдружні рухи відсутні. На тлі скутості помічається тремор у пальцях рук, нижній щелепі,  язиці, губах, голові. Тремор є більш вираженим у спокої, при активних рухах він зменшується. Нерідко під впливом емоцій хворий ніби розгальмовується і може здійснювати швидкі спрямовані рухи.

Постуральна нестійкість полягає в тому, що хворим тяжко утримувати вертикальне положення, вони відчувають поштовх уперед або назад, рідше вбік.

Може спостерігатись симптом “топтання”, коли хворий, вставши зі стільця чи з ліжка, не може відразу почати рух, а деякий час  тупцює на  одному місці. Почавши рух, він іде дрібними кроками. Для того, щоб змінити напрямок руху, хворий змушений зупинитися, якийсь час тупцює на місці й лише поступово змінює напрямок і починає рухатися.

Ригідність і тремтіння не в усіх хворих виражені рівномірно: в одних може переважати ригідність, у інших – тремтіння. Інтелект звичайно не страждає, однак часто відмічається підвищена дратівливість, плаксивість, депресія, можливі розлади свідомості, галюцінації.

Нерідко при тремтячому паралічі відмічаються вегетативні  розлади: сальність обличчя, гіперсалізація (підвищене виділення слини), сухість шкіри, підвищена пітливість.

Частота хвороби Паркінсона коливається від 60 до 140 людей на 100 тисяч населення.

Лікування при тремтячому паралічі направлено на зниження  м’язового тонусу (загальної скутості) і  зменшення тремтіння. Треба підтримувати певний режим, дієту.  Обов’язково виключаються паління та вживання алкоголю, застосовуються лікувальна гімнастика та фізіотерапія.

Важливе значення має дієта, яка містить продукти з достатньою кількістю вітамінів і харчового білка. Із раціону треба виключити гострі приправи, подразнюючі  речовини.

При проведенні лікувальної гімнастики треба навчити хворого активно розслабляти м’язи, покращувати рухівну активність. При цьому вправи повинні виконуватись без напруги і хвилювання. Якщо немає протипоказань зі сторони серцево-судинної системи хворі можуть виконувати деякі фізичні вправи в басейні, де під дією температурного фактору води знижується м’язовий тонус, збільшується темп і об’єм рухів, покращується кровообіг.

Фізіотерапія сприяє збереженню правильної ходи, навичків у виконанні повсякденних справ, дихальної функції, мови.

Сприятливу дію на м’язову ригідність робить масаж тулуба й кінцівок. Він повинен бути поверхневим, сприяти зменшенню напруги м’язів.

Список рекомендованої літератури з фонду нашої бібліотеки:

Демченко А. В. Клінічна ефективність агоніста дофамінових рецепторів праміпексолу при різних стадіях хвороби Паркінсона // Український медичний часопис. – 2020. – Т. 1, № 2. – С. 62–66.

Демченко А. В. Особливості психоемоційного стану та когнітивних функцій у пацієнтів із ранніми стадіями хвороби Паркінсона // Запорож. мед. журн. – 2020. – Том 22, № 2. – С. 250–255.

Демченко А. В. Роль інгібітору МАО–В разагіліну в лікуванні хвороби Паркінсона // Міжнародний неврологічний журнал. – 2019. – № 5. – С. 69–74.

Демченко А. В. Тривожно–депресивні розлади при хворобі Паркінсона // Міжнародний неврологічний журнал. – 2019. – № 7. – С. 81–87.

Карабань И. Н. Магнитолазерная терапия в комплексном лечении больных болезнью Паркинсона = Magnetic–laser therapy in complex treatment of patients with parkinson’s disease // Журнал неврології ім. Б.М. Маньковського. – 2019. – № 1. – С. 31–35.

Когнитивные нарушения при болезни Паркинсона: современные возможности терапии / подгот. Т. Чистик // Міжнародний неврологічний журнал. – 2019. – № 3. – С. 65–67.

Костюк К. Р. Досвід застосування глибинної мозкової стимуляції у хворих на хворобу Паркінсона із супутніми психоневрологічними розладами // Міжнародний неврологічний журнал. – 2018. – № 5. – С. 51–56.

Крамар Ю. Настанови щодо лікування пацієнтів із хворобою Паркінсона // НейроNews. – 2018. – № 8. – С. 46–50.

Кулеш С. Д. Некоторые аспекты патогенеза и патоморфологии болезни Паркинсона: роль структур промежуточного мозга // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2018. – Том 8, № 2. – С. 280–287.

Лечение синдрома беспокойных ног при болезни Паркинсона // Міжнародний неврологічний журнал. – 2020. – Т. 16, № 3. – С. 103.

Лихачев С. А. Динамика постуральной функции у пациентов с болезнью Паркинсона на фоне глубокой стимуляции мозга: анализ собственных наблюдений // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2018. – Том 8, № 4. – С. 501–512.

Лихачев С. А. Оценка нарушений функции речи и голоса у пациентов с болезнью Паркинсона в период глубокой стимуляции мозга // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2019. – Том 9, № 2. – С. 241–251.

Новые патогенетические аспекты взаимосвязи некоторых факторов риска цереброваскулярных заболеваний и болезни Паркинсона / В. Н. Герцев [и др.] // Міжнародний неврологічний журнал. – 2019. – № 7. – С. 65–70.

Петухова И. С. Болезнь Паркинсона и комплексная медикаментозная терапия на ранних стадиях заболевания // Експерим. і клініч. медицина. – 2018. – № 2/3. – С. 111–116.

Петухова И. С. Ортостатическая гипотензия у больных с болезнью Паркинсона и меры её профилактики // Експерим. і клініч. медицина. – 2018. – № 4. – С. 52–57.

Поетапний підхід до терапії хвороби Паркінсона // НейроNEWS. – 2019. – № 10. – С. 24–28.

Пономарёв В. В. История статуэтки “Женщина с болезнью Паркинсона” // Міжнародний неврологічний журнал. – 2020. – Т. 16, № 3. – С. 97–100.

Праміпексол пролонгованого вивільнення – раціональний вибір терапії хвороби Паркінсона // Міжнародний неврологічний журнал. – 2020. – Т. 16, № 4. – С. 57–62.

Слободин Т. Н. “Золотому стандарту” лечения болезни Паркинсона Леводопе – 50 лет. Грядет ли замена? // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2018. – Том 8, №  3. – С. 461–472.

Слободин Т. Н. Немоторные нарушения в структуре фенотипической гетерогенности болезни Паркинсона // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2018. – Том 8, № 1. – С. 94–106.

Слободин Т. Н. Является ли болезнь Паркинсона не только нейродегенеративным, но и воспалительным заболеванием? // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2018. – Том 8, № 4. – С. 609–615.

Старовойтова Г. А. Личностные особенности пациентов с болезнью Паркинсона и их взаимосвязь с двигательными и нейропсихиатрическими нарушениями // Неврология и нейрохирургия. Восточная Европа. – 2018. – Том 8, № 3. – С. 426–437.

Хубетова І. В. Фармакоекономічні аспекти терапії хвороби Паркінсона = Pharmacoeconomic aspects of Parkinson`s disease therapy // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. – 2020. – № 2. – С. 52–59.

Цимбалюк В. І. Антидискінетичний ефект стереотаксичних втручань у ділянці вентроінтермедіального ядра таламуса у пацієнтів із хворобою Паркінсона // Укр. нейрохірург. журнал. – 2018. – № 2. – С. 40–46.

Більшість людей, хто хворіє на коронавірусну хворобу (COVID-19), одужують за декілька тижнів. Проте у деяких пацієнтів (навіть тих, у кого був легкий перебіг хвороби), залишаються симптоми після первинного одужання.

Цей стан було прийнято називати постковідний (COVID-19) синдром або “довготривалий COVID-19”.

Люди похилого віку та пацієнти у тяжкому стані частіше за всіх зіштовхуються з тривалими (затяжними) симптомами. Навіть молоді та здорові люди можуть відчувати нездужання протягом декількох тижнів або місяців після зараження.

Симптоми можуть проявлятися з боку будь-якої системи організму пацієнта, але, перш за все, – це дихальна, серцево-судинна та нервова.

Найбільш поширеними ознаками та симптомами, що залишаються навіть після одужання, є:

• Відчуття втоми;
• Задишка;
• Кашель;
• Біль у суглобах;
• Біль у животі.

Також до симптомів, які залишаються на певний період, можна віднести:

• Біль у м’язах та головний біль;
• Пришвидшене серцебиття;
• Втрата запаху та смаку;
• Проблеми зі сном, концентрацією уваги та пам’яттю;
• Випадіння волосся.

Так званий «постковідний синдром», або тривалість проявів симптомів коронавірусної хвороби може тривати 12 і більше тижнів від початку захворювання. Симптоми можуть проявлятися з боку будь-якої системи організму пацієнта, але, перш за все, – це дихальна, серцево-судинна та нервова. Про це повідомив професор кафедри анестезіології та інтенсивної терапії Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця Сергій Дубров, – передає пресслужба МОЗ.

Експерт зазначив, що найбільш типовими й частими скаргами пацієнтів є зміни з боку респіраторної системи.

«Після тяжкого перебігу коронавірусної хвороби тривалий час пацієнти потребують допоміжної респіраторної підтримки, навіть коли у них вже нема реплікації вірусу, тобто коли ПРЛ-тест є негативним», – пояснив він.

Також частими є скарги пацієнтів на дискомфорт із боку серцево-судинної системи. За інформацією професора, станом на сьогодні частота міокардитів, пов’язаних із Covid-19, в Україні менша, ніж в інших розвинених країнах. Але китайські вчені у своїх дослідженнях пишуть, що в середньому частота міокардиту становить від 7 до 23%. Ступінь ускладнень корелює ступінь ускладнень з боку дихальної системи.

Серед інших симптомів «постковідного синдрому» професор Дубров назвав неврологічні розлади, наприклад, тривала слабкість протягом декількох тижнів навіть після легкого перебігу, порушення сну й виражена слабкість. Нерідкими також є і когнітивні розлади – порушення пам’яті та функцій вищої нервової системи.

«Хоча станом на сьогодні немає чітких рекомендацій медичного лікування постковідного стану, проте більшість рекомендацій ЄС на США зводяться до відновлювальної терапії, фізичної реабілітації, повноцінного харчування та нормального сну. Але низка пацієнтів із чіткими скаргами потребує додаткового обстеження та корекції, якщо це потрібно», – зазначив він.

Дотепер багато чого невідомо про те, як COVID-19 вплине на людей з часом. Однак вчені рекомендують лікарям уважно стежити та контролювати стан пацієнтів, хто переніс  COVID-19. Це дасть можливість побачити як функціонують системи їх органів після одужання.

Джерело: https://bit.ly/3mrLykj та https://bit.ly/3uz3Z9y