Автор: Васюха Людмила Page 12 of 38

Аносмія – це патологія, при якій відбувається повна або часткова втрата нюху. Це відбувається, коли нюхові цибулини, розташовані в носі, втрачають свою чутливість. Такий серйозний збій в сенсорній системі доставляє багато дискомфорту та може призвести до тяжких ускладнень.

Найбільш поширеними причинами втрати нюху згідно статистики є:

• Вірусні інфекції
• Травми голови (молоді люди)
• хвороба Альцгеймера (літні люди)

На даний час до аносмії прикуто особливо багато уваги, оскільки вона є одним із характерних симптомів covid-19. Як і інші респіраторні віруси, COVID-19 уражує клітини, які приймають участь у сприйманні запахів. Згідно останніх досліджень, страждають не рецепторні клітини безпосередньо, а трофічні, тобто ті які постачають поживні речовини до рецепторів. Втрата нюху зазвичай раптова, проте може розвиватися протягом кількох днів. Хорошою новиною є те, що у приблизно 90% пацієнтів нюх відновлюється самостійно в межах 4 тижнів.

Якщо ж пройшов триваліший період, або втрата нюху не пов’язана із застудою, то варто звернутися до лікаря. В першу чергу вас повинен оглянути отоларинголог на предмет кондуктивного механізму аносмії, тобто  перевірити чи є доступ пахучих речовин до верхніх відділів носової порожнини. Набряк, поліпоз, значна деформація скелету носа, пухлини, атрофічний риніт – найчастіші захворювання що може виявити отоларинголог як причин втрати чи погіршення нюху.

Якщо при огляді отоларинголог не знаходить ніяких аномалій у носовій порожнині, тоді варто звернутися до невролога. Цей спеціаліст особливу увагу приділятиме стану черепних нервів (наприклад, проблеми із зором або утруднені мова або ковтання) і психічному стану пацієнта. Важливо повідомити лікаря про травму голови в недавньому минулому, якщо така була.

При відсутності явних причин аносмії роблять комп’ютерну томографію (КТ) або магнітно-резонансну томографію (МРТ) голови (в тому числі пазух носа) для визначення структурних аномалій (наприклад, пухлини, абсцесу або перелому).

Дуже важливо, щоб пацієнт перед зверненням до лікаря максимально детально пригадав умови виникнення та перебіг захворювання. Було б добре попередньо занотувати коли вперше відзначалося погіршення чи відсутність нюху, раптово чи поступово виникло, з чим пацієнт це пов’язує, які захворювання були перенесені недавно, які медикаменти отримує, чи отримував перед виникненням аносмії, контакт з хімікатами, вживання наркотичних речовин і т.д.

Допоки нюх не повернувся дбайте про безпеку. Пам’ятаймо, що нюх застерігає нас від зіпсутих продуктів та витоку газу, диму при пожежі  і т.д. Тому пацієнту з втратою чи порушенням нюху варто бути особливо обережним з продуктами харчування, особливо консервованими та такими, що тривало зберігаються, слідкувати  з термінами придатності, а також посилити протипожежну та газову безпеку.

Головний мозок людини надійно захищає себе від бактерій і вірусів. Однак інколи патогенні мікроорганізми виявляються сильнішими за захисні сили організму. В результаті виникає небезпечна хвороба  – енцефаліт. Захворювання має різну клінічну картину і призводить до важких ускладнень.

Енцефаліт – це гострий, як правило, дифузний запальний процес, що вражає паренхіму головного мозку. У деяких випадках може бути наслідком прогресування менінгіту. Така комбінована форма диференціюється як менінгоенцефаліт.

Поширеність хвороби коливається від 0,7 до 13,8 випадків на 100 тисяч населення. У дітей ці показники є традиційно вищими – від 10,5 до 13,8 на 100 тисяч населення щорічно.

Щодо факторів, які впливають на поширення хвороби, то тут важливу роль відіграють особливості навколишнього середовища – географічне розташування, сезон, вологість, температура повітря, наявність резервуару для передачі збудника.

Хвороба може передаватися через укуси кліщів і комарів, контактно – побутовим, повітряно – крапельним шляхом.

Ентеровіруси, тропні до нервової й м’язової тканини, також нерідко стають причиною розвитку енцефаліту. До запалення головного мозку можуть призводити також чадний газ і отрути важких металів. Не менш небезпечними є різні алергії важкої форми, а також аутоімунні порушення.

Відповідно до перебігу захворювання виділяють кілька типів вірусного енцефаліту:

– Гострий, що розвивається протягом кількох днів – тижня.

– Підгострий – триває до 6 місяців.

– Хронічний – клінічні симптоми зберігаються понад 6 місяців.

Найчастіше енцефаліти, зумовлені вірусною інфекцією, мають гострий, рідше – підгострий перебіг і атакують молодих людей і дітей раннього віку.

Крім того, енцефаліти поділяють на:

– первинні – їх провокують нейротропні віруси. Саме така форма хвороби вважається найбільш небезпечною, оскільки найчастіше стає причиною летальних випадків;

– вторинні –  у цьому випадку нервова система уражена імунною системою хворого (аутоімунна реакція);

– інфекційно – алергічні;

– постінфекційні.

Велика кількість вірусних енцефалітів не виявляються, через невиразність клінічної картини, легкий перебіг, а також через відсутність у широкому доступі специфічних аналізів. Відтак, часто трапляється, що у багатьох пацієнтів, у яких не було жодних скарг, лабораторні обстеження показують високий рівень антитіл до вірусів.

Енцефаліти (в тому числі вірусного генезу) не мають специфічної клінічної картини, яка б дозволила зі 100% впевненістю відрізнити, власне, енцефаліт від енцефалопатії (метаболічного, токсичного, імунного та ін. походження). 

Хвороба може проявлятися такими ранніми неспецифічними симптомами:

– лихоманка;

– головний біль;

– м’язово – суглобовий біль (так звана «ломота»);

– відчуття загального нездужання.

Протягом кількох наступних годин – днів, приєднуються загально мозкові та вогнищеві симптоми:

• сплутаність (або повна втрата) свідомості, дезорієнтація;
• сонливість;
• судоми;
• розлади мовлення;
• слабкість, може бути повна втрата моторної функції або чутливості в деяких частинах тіла;
• галюцинації;
• неконтрольовані рухи очей (у тому числі, ністагм);
• порушення зору.

Дуже важливо відрізняти інфекційний вірусний енцефаліт від енцефалопатії, тобто є досить багато патологічних станів, що супроводжуються енцефалопатичним синдромом, який може нагадувати вірусний енцефаліт. Найчастіше за клінічною картиною нагадують енцефаліт системні інфекції. Труднощі, пов’язані з діагностикою, виникають, у тому числі, і через метаболічні порушення (печінкова і ниркова недостатність, ускладнення цукрового діабету).

Найпоширенішими причинами енцефалопатії є гіпоксія/ішемія, метаболічні розлади, порушення харчування, інтоксикації, системні інфекції, злоякісна гіпертензія, черепно – мозкова травма, епілепсія (несудомний епістатус).

Підвищення внутрішньочерепного тиску – загальна ознака всіх енцефалітів, особливо на ранніх стадіях.

Прогноз та можливі наслідки для пацієнта

Більшість хворих на вірусний енцефаліт одужують без наслідків. Найбільш частим довготривалим ускладненням після вірусного енцефаліту є судомні напади, які можуть спостерігатися у 10 – 20%.

Однак у деяких пацієнтів внаслідок недуги виникають порушення інтелекту, зміни настрою та поведінки, екстра пірамідні симптоми, гіпонатріємія (особливо після енцефаліту Сент-Луїса), енцефалопатії, мононейропатії чи млявий параліч. Також можуть спостерігатися труднощі з концентрацією уваги, порушення поведінки, мови та/або втрата пам’яті. У дуже рідкісних випадках пацієнти перебувають у вегетативному стані.

Після перенесеного енцефаліту пацієнти потребують правильної реабілітації. До цього процесу мають бути залучені сімейні лікарі, неврологи, нейро-психологи, за потреби – епілептологи, логопеди, фізіотерапевти, спеціалісти з лікувальної фізкультури, соціальні працівники.

Енцефаліт – серйозне захворювання, його перебіг і наслідки залежать від преморбідного стану пацієнта, типу збудника, тяжкості інфекції.

Специфічна профілактика передбачає проведення вакцинації проти таких захворювань:

– кору та краснухи;

– грипу типу А і В;

– вірусу вітряної віспи;

– за епідемічними показами проти кліщового енцефаліту (для лісників, ветеринарів, мисливців), сказу (після укусу твариною).

Пацієнтам з імунодефіцитами, зокрема інфікованими ВІЛ, для профілактики виникнення енцефаліту необхідно систематично приймати антиретровірусні препарати, щоб запобігти розвитку опортуністичних інфекцій.

Неспецифічні заходи профілактики включають використання на природі, де висока ймовірність укусів кліщів і комарів, захисного одягу, москітних сіток.

Список рекомендованої літератури:

1). Герпетичний енцефаліт у дорослих (клініка, діагностика та інтенсивна терапія). (Методичні рекомендації). – Київ, 2003. – 40С.

2). Літовченко Т. А. Роль вірусних енцефалітів у розвитку епілептичних нападів і епілепсії / Т. А. Літовченко, А. В. Літовченко // Міжнародний неврологічний журнал. – 2021. – №2. – С. 73 – 80.

3). Цитомегаловірусний енцефаліт у дорослих імунокомпетентних хворих (клініка, діагностика та інтенсивна терапія). (Методичні рекомендації). – Київ, 2002. – 21С.

4). Щербатюк Н. Ю. Особливості перебігу вірусних енцефалітів у дітей старшого віку / Н. Ю. Щербатюк // Дитячий лікар. – 2021. – №4. – С. 12 – 15.

5). Ярош О. О. Герпетичний енцефаліт з епілептичним синдромом: клініка, особливості діагностики й лікування / О. О. Ярош // Актуальна інфектологія. – 2018. – №5. – С. 39 – 44.

Що таке психоз і його причини?

Психоз – патологічне захворювання, що протікає з явним порушенням роботи головного мозку і психічної діяльності – реакція людини на реальність має неадекватний характер і суперечить поняттям норми. Хворі страждають від дезорганізації поведінки та розлади сприйняття навколишнього світу.

Незважаючи на істотний прогрес у вивченні психозів, наука не має відповіді, що вказує на точну причину його виникнення. При цьому чітко визначено механізм розвитку патології, в основі якого лежить комплексне порушення роботи клітин головного мозку. В першу чергу, порушення стосується патологічної роботи мітохондрій, які відповідають за клітинне дихання. При психозі, мітохондрії не виробляє достатньої кількості молекул АТФ, провокую дефіцит кисню в клітинах (навіть якщо людина проводить багато часу на свіжому повітрі).

Існує ряд факторів, здатних привести до розвитку психозів:

1.Спадковий фактор – передається групою генів у спадок, від батьків до своїх дітей. Ці гени відповідають за чутливість клітин мозку до зовнішніх впливів, що може спровокувати отримання психічної травми;

2.Травми головного мозку – в тому числі: родові травми, струс і забиття мозку, відкриті і закриті черепно-мозкові травми (чим сильніше травма – тим вище ймовірність розвитку захворювання);

3.Інтоксикація –хімічна інтоксикація мозку може бути спровокована шкідливими умовами праці, вживанням алкоголю, наркотиками, лікарськими препаратами та іншими речовинами;

Крім перерахованих вище факторів, розвиток психозів можуть спровокувати: пухлини головного мозку, патології нервової системи, бронхіальна астма, дефіцит вітамінів В1 і В3, інфекційні захворювання і деякі інші.

Симптоми і ознаки психозу

Притаманні симптоми психозу прямо залежать від типу захворювання та особливостей його перебігу. Гострий психоз має виражену симптоматику. До найпоширеніших проявів відносять:

1.Емоційні – змінюється характер людини, відбуваються різкі перепади настрою, порушується увага, падає працездатність, спотворюється сприйняття оточення;

2.Галюцинаційні – хворий веде розмови з вигаданими співрозмовниками, починає дивитися в одну точку, прислухається, різко замовкає;

3.Маячні – відключається критичне мислення, деякі умовиводи можуть опановувати розумом, стають нав’язливими;

Вище вказана симптоматика, може мати самостійний або комбінований прояв.

Психоз у жінок і чоловіків

Психоз у жінок є більш поширеним, ніж психоз у чоловіків – він зустрічається частіше, що говорить про якусь статеву схильность захворювання. Залежно від виду психозу: алкогольний, старечий, маніакальний і ін., Співвідношення може змінюватися.

Найчастіше у чоловіків симптоматика протікає менш виражено, також спостерігається уповільнене прогресування. Стадії розвитку психозу у жінок займають менше часу, а патологія проявляється яскравіше – це пов’язано з особливостями роботи ендокринної системи. В обох випадках, захворювання несе серйозну небезпеку для психічного та фізичного здоров’я і вимагає негайного лікування.

Діагностика і лікування психозу

Діагностика психозу повинна виконуватися тільки профільними фахівцями в умовах медичного центру. Діагноз встановлюється на підставі анамнезу і діагностичного обстеження. Лікар визначає типову симптоматичну картину, яка відповідає клінічній картині захворювання.

Після установки діагнозу, лікар призначає консультацію психіатра, де хворому і його близьким розповідають про діагноз і необхідні лікувальні заходи, що дозволяють мінімізувати або виключити негативні наслідки захворювання.

Лікування психозу направлено на усунення першопричини, що спровокувала розвиток захворювання – дуже важливо знизити або повністю усунути вплив цих факторів на організм пацієнта. Також може призначатися медикаментозна терапія.

Що буде якщо не лікувати психоз? (Наслідки)

Неправильно поставлений діагноз або відсутнє лікування психозів, що швидко призводить до посилення ситуації та несприятливих наслідків психозу. Симптоматичні прояви стають більш вираженими, в деяких випадках небезпечними як для пацієнта, так і для його близьких, а також оточуючих людей.

Неможливо забезпечити якісне лікування самостійно в домашніх умовах, тому необхідно звертатися до профільного медичного закладу, де є всі необхідні умови для зниження наслідків захворювання. У більшості випадків у хворого після лікування залишаються залишкові ознаки перенесеної патології.

Список літератури:

1. Лічко О.Є. Псигози у підлітковому віці. //Підліткова психіатрія. – М .: Медицина, 1985. – 416 с.

2.Тиганов А. С. , Сніжневський А. В. , та ін. Загальна психіатрія // Посібник з психіатрії / За ред. академіка РАМН А. С. Тиганова. – М .: Медицина , 1999. – Т. 1. – 712 с.

3. Антропов, Юрий Андреевич.Диагностика психических болезней: избранные лекции: шизофрения, паранойя, психоз истощения и др. / Ю.А. Антропов.-М.: Изд. группа “ГЭОТАР-Медиа”, 2013. -264 с. – (Б-ка врача -специалиста : Психиатрия).
4. Омельченко, М. А. Динамика психопатологических симптомов ультравысокого риска манифестации шизофрении у больных с непсихотическими психическими расстройствами юношеского возраста/ М.А. Омельченко, А. О. Румянцев, В. Г. Капеда // Журн. неврологии и психиатрии им. С.С. Корсакова. – 2016. – Том 116, N 2. – С.16-21.

Глаукома – це офтальмологічне захворювання, що характеризується постійним або періодичним підвищенням внутрішньоочного тиску. У здоровому оці постійно підтримується певний тиск (18 – 22 мм рт. ст.) завдяки балансу припливу та відтоку рідини. При глаукомі порушується її циркуляція. Вона накопичується і внутрішньоочний тиск починає зростати. Зоровий нерв та інші структури ока зазнають підвищеного навантаження, порушується кровопостачання ока. Внаслідок чого очний нерв атрофується і зорові сигнали перестають надходити до головного мозку.

Основними ознаками глаукоми є те, що людина починає гірше бачити, порушується периферичний зір, обмежується зона видимості. У результаті цього може настати незворотна втрата зору.  Причини виникнення глаукоми:

Основна причина виникнення глаукоми – це підвищенний внутрішньоочний тиск. Своєю чергою, внутрішньоочний тиск може підвищуватися внаслідок двох основних факторів:

• внутрішньоочна рідина утворюється у надмірній кількості;
• порушується виведення внутрішньоочної рідини через дренажну систему ока внаслідок її змін.

Глаукома може виникнути у будь – якому віці, але найчастіше вона з’являється  у літніх людей.

Залежно від того, коли розвивається глаукома, розрізняють:

– вроджену глаукому – проявляється у перші тижні та місяці життя, а іноді через кілька років після народження.  Вона зустрічається дуже рідко, потребує оперативного лікування та спостереження;

– юнацьку глаукому (ювенільну, або глаукому молодого віку) – діагностується у дітей старше трьох років;

– первинну глаукому – зазвичай розвивається після 40 років;

– вторинну глаукому – виникає як наслідок інших офтальмологічних (запальних, судинних, дистрофічних, пов’язаних з патологією кришталика, травм) чи загальних захворювань.

Існує дві основні форми глаукоми: відкритокутова та закритокутова.

Відкритокутова глаукома становить понад 90% випадків захворювання на цю недугу. При відкритокутовій глаукомі доступ до природної дренажної системи ока відкритий, але порушено її функції. Результат – поступове підвищення внутрішньоочного тиску. Зазвичай відкритокутова глаукома характеризується безсимптомним, практично непомітним перебігом захворювання. Оскільки поле зору звужується поступово, людина іноді випадково виявляє, що вона бачить лише на одне око. У деяких випадках бувають скарги на періодичну появу райдужних кіл при погляді на джерело світла, затьмарення зору.

При закритокутовій глаукомі внутрішньоочна рідина накопичується через те, що немає доступу до природної дренажної системи ока: райдужка перекриває кут передньої камери. Внаслідок чого тиск наростає, що може призвести до гострого нападу глаукоми.

Симптоми глаукоми:

Підступність глаукоми у тому, що на початкових етапах вона може протікати абсолютно безсимптомно, а зорові функції тим часом втрачаються. Початок захворювання рідко вдається встановити, процес повільно та непомітно прогресує до певного стану.

Діагностика глаукоми:

Своєчасна діагностика глаукоми – це перший крок до збереження зору. Виявити глаукому може лікар – офтальмолог після повного діагностичного обстеження усієї зорової системи. Щоб визначити початок захворювання, простого виміру внутрішньоочного тиску недостатньо. При комплексній діагностиці на сучасному обладнанні  детально вивчається очне дно та диск зорового нерва, а також досліджується поле зору. Лише під час такої діагностики можна виявити ті початкові прояви , які виникають до ранніх змін у полі зору, і вчасно зупинити процес, що почався. Іноді внутрішньоочний тиск підвищений, але інші ознаки глаукоми відсутні. Це зустрічається при різних ендокринних розладах та потребує всебічного обстеження пацієнта.

Профілактика глаукоми:

1). Обстеження ока з розширеною зіницею, тонометрія (визначення внутрішньоочного тиску).

2). Знати, які захворювання були в близьких родичів, адже наявність глаукоми в родичів свідчить про ризик розвитку глаукоми.

3). Відповідально займатися спортом, особливо силовими видами, оскільки фізичні надзусилля провокують різке підвищення внутрішньоочного тиску, а також підвищують ймовірність травмування ока внаслідок підвивиху кришталика.

4). Дотримуватися курсу лікування протизапальними очними краплями та іншими ліками, що знижують внутрішньоочний тиск.

5). Одягати сонцезахисні окуляри.

6). Обов’язково вдягати захист для очей (окуляри) під час роботи, пов’язаної з можливою травматизацією ока, наприклад, стружкою.

Зір при глаукомі можна зберегти, вчасно виявивши розвиток захворювання  та завдяки ефективному сучасному лікуванню. Скринінгові програми з виявлення глаукоми, що регулярно проводяться в поліклініках, дають можливість вчасно виявити хворобу та допомогти зберегти зір хворому. Тому, не пропустіть можливість обстежитися під час «Днів профілактики та діагностики глаукоми». Будьте здорові, бережіть себе та близьких!

Список рекомендованої літератури:

1). Дзюба Н. О. Корекція стану очної поверхні у хворих на глаукому / Н. О. Дзюба, Н. А. Тихончук // Офтальмологія: міжнародний науково – практичний журнал. – 2021. – №3. – С. 94 – 96.

2). Новицький І. Я. Менеджмент закритокутової глаукоми / І. Я. Новицький, Р. М. Лопадчак // Офтальмологія: міжнародний науково – практичний журнал. – 2021. – №3. – С. 92 – 93.

3). Організація заходів профілактики первинної глаукоми лікарями загальної практики – сімейної медицини. (Методичні рекомендації). (93.14/139.14). – Київ., 2014. – 28с.

4). Палоян Оганес Необоротна сліпота – ймовірний наслідок задавненої глаукоми / Оганес Палоян // Фармацевт практик. – 2020. – №3. – С. 18 – 20.

5). Сергієнко А. М. Генетична схильність до розвитку первинної відкритокутової глаукоми / А. М. Сергієнко, В. О. Мельник, М. В. Хорошкова // Офтальмологический журнал. – 2018. – №6. – С. 71 – 75.

6). Сердюк В. М. Генетичні аспекти первинної відкритокутової глаукоми / В. М. Сердюк, К. М. Майденко // Офтальмологія: міжнародний науково – практичний журнал. – 2021. – №2. – С. 47 – 51.

7). Соціально – економічні аспекти фармацевтичного забезпечення осіб похилого та старечого віку хворих на глаукому. (Методичні рекомендації). (121.14/183.14). – Київ, 2014. – 40с.

8). Сповільнення прогресування глаукоми: перспективні напрямки терапії // Український медичний часопис. – 2019. – №4. – С. 35 – 36.

9). Глаукома // Фламмер Й. (пер. з англ.) – Львів: Медицина світу, 2008. – 464с., іл.

10). Чинники ризику виникнення первинної відкритокутової глаукоми у пацієнтів з діабетичною ретинопатією та цукровим діабетом 2 типу / К. А. Гудзенко та ін. // Проблеми ендокринної патології. – 2921. – №3. – С. 37 – 46.

Проказа, лепра або ж хвороба Хансена, кримка, фінікійський хвороба – це захворювання, що супроводжується інфекцією на слизових оболонках, шкірі, внутрішніх органах. Виникає безпосередньо через мікробактерії лепри, яка може вражати як верхні дихальні шляхи, так і нервову систему. Проказа має певний інкубаційний період, який полягає не тільки в декількох місяцях, а й навіть в роках – зазвичай становить 5-6 років. Іноді латентний період може протікати зі слабкістю, почуттям зябкости, сонливістю і нездужанням.

Симптоми

Проказа може проявлятися висипанням плям білого або червоного кольору з відтінком вишневого тону. Буває відчуття оніміння кінцівок або повзання мурашок, відчуття поколювання. Зазвичай симптоми прокази залежать від форми прояву захворювань.

Спочатку лепра може проявлятися недифференціальною проказою, яка проявляє себе у вигляді:

1.оніміння кистей або стоп і відчуття поколювання, особливо в районі ураження;

2.висип на шкірі, яка практично непомітна – це неяскраві плями без кордонів одиничного характеру.

Проявлені висипання можуть самостійно проходити через рік-два. Але ослаблений імунітет може і далі розвинути цю форму, яка переходить в туберкулоїдну або лепроматозну проказу.

Туберкулоїдная лепра – легка форма прояву хвороби, що розвивається через ослаблений імунітет на основі простудних або хронічних захворювань. Ця форма не настільки заразна на відміну від лепроматозної і має сприятливий прогноз для пацієнта. Супроводжується такими симптомами:

1.бліді депігментовані плями з яскравими папулами і чіткими межами червоного кольору;

2.папули можуть зливатися і утворювати бляшки, що розростаються по шкірі і утворюються ділянки атрофії;

3.почервоніла ділянка шкіри може втратити чутливість, так як супроводжується пошкодженням нервів;

4.іноді супроводжується випаданням волосся і зниженим потовиділенням;

5.висип зазвичай локалізується в області ліктя або коліна, біля вушних нервів.

Лепроматозная форма набагато серйозніша і заразніша, ніж попередні дві, але також протікає на тлі ослабленої імунної системи. Для неї характерні:

1.захриплість;

2.утруднене дихання;

3.закладеність носа;

4.запалення гортані;

5.носові кровотечі;

6.симетричне ураження шкіри з розмитими межами висипань, в деяких місцях шкіра потовщена;

7.ураження шкіри представлено гіперпігментірованних плямами;

8.характерні місця ураження висипу: зап’ястя, сідниці, вушні раковини, обличчя, коліна та лікті;

9.можливі трофічні розлади;

10.збільшення лімфоузов в паху або в пахвових районах;

11.випадання волосся, особливо в районі брів;

12.порушення міміки і спотворення обличчя («левове обличчя»);

13.утворення лепроми (вузли жирової клітковини) в області чола і щік або на розгинальних поверхнях;

14.неврити, неврози, психози.

Причини

Хвороба проказа передається через шкіру повітряно-крапельним шляхом, щільними контактами з хворим, через предмети (контактно-побутовий шлях). Може виникати через застосування брудної води, антисанітарних умов проживання і несприятливого стану імунітету (ВІЛ або онкологічні захворювання).

Діагностика

Хворі на проказу можуть не підозрювати про захворювання, але, якщо є скарги на оніміння і поколювання в кінцівках, задишка, кровотечі з носа, слабкість і незрозуміла сонливість, то варто звернути на це увагу. Діагностувати лепру можна за допомогою:

1.загального огляду місця висипання і промацування потовщення шкіри, її нервових закінчень;

2.лабораторного дослідження уражених ділянок на збудник лепри;

3.лепромінова проба – всередину шкіри вводять алерген і через 2-4 тижні дивляться реакцію;

4.бактеріоскопічного дослідження – діагностика зіскрібка, взятого зі слизових оболонок для виявлення збудника;

5.проби нікотиновою кислотою – здійснюється внутрішньовенне вливання розчину нікотинової кислоти, через якого плями червоніють і набрякають через кілька хвилин.

Однозначно необхідна консультація дерматолога або інфекціоніста.

Лікування

У загальному випадку є три шляхи лікування:

1.антибіотикотерапія специфічного напряму – тобто, застосування антибіотиків, які вразять збудник лепри;

2.комплексне лікування на основі антибіотиків може тривати кілька років або все життя;

3.стаціонарне лікування, якщо має місце прискорене перебіг захворювання.

Ігнорувати поява захворювання не варто ні в якому разі, тому при прояві перших ознак прокази лікування повинно здійснюватися незабаром.

Ускладнення

Якщо немає конкретного лікування, то можливі різноманітні ускладнення:

1.втрата чутливості або параліч нервів;

2.ущільнення тканин шкіри і поява різних горбів, випадання волосся, потовщення і збільшення в області вух, деформація вигляду;

3.деформація або западання спинки носа;

4.відмирання тканини або навіть втрата частин тіла;

5.атрофія м’язів, найчастіше в області кисті;

6.несмиканіе століття (лагофтальм) або запалення рогівки ока, що приводить до сліпоти;

7.ураження лицьових нервів;

8.обмежений рух суглобів;

9.у чоловічої статі ураження яєчок і подальше безпліддя, імпотенція.

Профілактика

Так як ускладнення можуть бути досить серйозними, то необхідно заздалегідь проводити профілактику, тим більше що вакцинації проти збудника мікробактерії лепри ще не розроблено. Отже, профілактичні методи включають:

1.дотримання стандартних правил санітарної гігієни (миття рук з милом, дезінфекція травм);

2.виключення контакту з хворими на лепру;

3.ті, хто переніс дане захворювання, не може працювати в харчовій промисловості, а також в дитячих устано

Список літератури:
1.Інфекційні хвороби: національне керівництво/За ред. Н. Д. Ющука , Ю. Я. Венгерова . – М .: Геотар-Медіа, 2009. – 1056 с. – (Національні керівництва). – 2000 прим.

2.Торсуєв Н. А. Лепра . – 2-ге вид., Випр. та дод. – М .: Медгіз , 1952. – 192, [6] с. – (Бібліотека практичного лікаря). – 5000 прим.

3.Полєтаєв С. Д. , Погорєлов Ст Н. Туберкульоз і лепра . – М .: Медицина , 1986. – 128 с.

4.Михайло Майзульс. Між Христом та Антихристом. «Поклоніння Волхвів Ієроніма Босха». – М .: Альпіна нон-фікшн, 2020. – 238 с.

Цистит  – це запалення сечового міхура, яке виникає внаслідок  бактеріальної або грибкової інфекції. Збудниками  його є кишкова паличка, стафіло- і стрептококи. Протікає цистит в гострій або хронічній формі.  Він зустрічається в будь – якому віці, до неї схильні жінки, чоловіки і діти.

Хронічний цистит у жінок  – це приховане запалення слизової оболонки сечового міхура. Найчастіше являється причиною недолікованого або погано пролікованого гострого циститу. За статистичними даними, близько третини пацієнтів з запаленням сечового міхура  мають хронічне запалення.

Гострий процес переходить у хронічний після:

• самостійного лікування;
• неправильного, неповного лікування;
• органічних чи функціональних змін в міхурі;
• у пацієнтів із зниженим імунітетом.

Рецидиви виникають в перші 3 – 4 місяці з моменту появи гострого процесу. Особливості хронічного циститу є неможливість повноцінної регенерації тканини під час одужання.

Гострий цистит у жінок проявляється вираженими симптомами та больовими відчуттями. При цьому порушується звичний режим життя, з’являється дискомфорт, бажання відвідати туалет.

Основні  причини циститу  у жінок наступні:

• використання неперевірених гігієнічних засобів;
• інфекції, які передаються статевим шляхом;
• цукровий діабет, ожиріння і вогнища хронічних інфекцій в організмі;
• недостатня інтимна гігієна;
• переохолодження організму;
• порушення дієти з рясним вживанням гострої, пряної їжі;
• часті стреси і перенапруження;
• різка зміна клімату, що впливає на імунітет.

Серед можливих ускладнень циститу у жінок виділяють:

• пієлонефрит;
• абсцес нирок;
• ниркову недостатність.

Як правило, ускладнення циститу виникають через самостійне лікування, несвоєчасне звернення до спеціаліста, або неправильно підібрани препарати.

У чоловіків цистит найчастіше з’являється на тлі інфекційних процесів в області малого тазу: простатиту, уретриту, орхіту.

Без лікування цистит може призвести до серйозних ускладнень.  До найбільш небезпечних наслідків захворювання відносяться: міхурові – сечовідний рефлекс (сеча закидається з сечового міхура назад в сечоводи); пієлонефрит; свищі, гостра затримка сечі.

Якщо у дорослих людей цистити бувають як інфекційного та неінфекційного походження, то у дітей на 99% інфікування є бактеріальним.  Найголовніший «винуватець» захворювання – це, як і у дорослих, кишкова паличка Escherichia coli.

Причина, що викликає появу циститу – ослаблення імунної системи внаслідок супутніх захворювань, переохолодження організму тощо.

Основна проблема в тому, що цистит може перейти в пієлонефрит. А останній призводить до пошкодження тканин нирок.

Захворювання досить підступне. У зовсім маленьких дітей єдиним симптомом може бути неспокійна поведінка. Іноді у дітей цистит може виявлятися симптомами, схожими на отруєння – блюванням, проносом, підвищеною температурою. У дітей старшого віку симптоми  вже схожі із симптомами дорослої людини:

– хворобливе та часте сечовипускання;

– тягнучий або гострий біль внизу живота;

– зниження обсягу сечі;

– у поодиноких випадках відбувається підвищення температури тіла (але не вище 37, 5);

– іноді – нетримання сечі.

Чим небезпечний цистит у дітей?

Часті рецидиви циститу значно псують життя дитині і батькам. Діти часто соромляться  звернутися за допомогою до батьків. Тому завдання батьків – при будь – яких підозрах на цистит вчасно звернутися до лікаря. Чим раніше ви почнете лікування, тим краще.

Симптоми циститу:

• відчуття неповного випорожнення сечового міхура;
• підвищення температури тіла;
• нетримання сечі;
• відчуття печіння в області уретри;
• слабкість і запаморочення;
• часте сечовипускання;
• помилкові позиви до дефекації;
• біль в нижній частині живота або поясниці
• сеча бурого або червонуватого відтінку.

Діагностика захворювання:

Для постановки діагнозу важливим є ретельний збір скарг та з’ясування анамнезу. Також, кожному пацієнтові необхідно здати загальний аналіз сечі з обов’язковою мікроскопією осаду. Пацієнтів обстежують на наявність збудників інфекцій, що передаються статевим шляхом, вірусів.  При тяжкому перебігу хвороби або труднощах в постановці діагнозу можуть знадобитися інструментальні методи діагностики, такі як УЗД.  Діагностичні критерії – щільна , набрякла стінка сечового міхура. Для диференціальної діагностики з сечокам’яною хворобою, онкологічним процесом проводять цистоскопію, екскреторну урографію.

Профілактика захворювання:

Щоб уникнути розвитку патології, важливо виключити фактори ризику, які до неї призводять. Тому необхідно слідкувати таким рекомендаціям:

• уникати переохолодження;
• своєчасно, якісно лікувати урологічні та гінекологічні захворювання;
• вести активний спосіб життя;
• налагодити харчовий раціон.

Одним з ключових моментів є особиста гігієна. Вона передбачає не тільки водні процедури і зміну білизни, але і режим сечовипускання. Важливо не терпіти, і спорожняти сечовий міхур як мінімум 5 разів на добу.

Цистит – часта інфекційна проблема чоловіків, жінок та дітей.  Якщо  ви виявили ознаки циститу, то обов’язково зверніться до лікаря.

Список рекомендованої літератури:

1). Зеляк М. В. Наш досвід лікування хронічного циститу у жінок / М. В. Зеляк, М.В. Ткачук // Урологія. – 2018. – №2. – С. 105.

2). Іванов Д. Д. Фітотерапія і лікування циститу: сучасні тенденції / Д. Д. Іванов // Нирки. – 2019. – №4. – С. 9 – 14.

3). Можливості інстиляційної терапії при хронічних циститах у дітей / О. В. Бухлін та ін. // Урологія. – 2019. – №3. – С. 211 – 216.

4). Нефрологія «під мікроскопом». Лікування циститу: сучасні тенденції // Український медичний часопис. – 2019. – №6. – С. 54 – 55.

5). Проблема лікування неускладненого циститу у практиці сімейного лікаря // Раціональна фармакотерапія. – 2018. – №1. – С. 40 – 44.

6). Рецидивуючий цистит у дітей: резерви профілактики / Т. О. Крючко та ін. // Сімейна медицина. – 2019. – №2. – С. 43 – 48.

7). Цистит у дітей: проблеми сьогодення / Н. О. Сайдакова та ін. // Урологія. – 2019. – №2. – С. 196.

8). Як позбутися циститу швидко і надовго? // Фармацевт практик. – 2019. – №4. – С. 11.