Напередодні дня медика Рівненська обласна науково медична бібліотека підготувала серію матеріалів про рівненських лікарів. Нині мова піде про медичний тандем лікар-медична сестра, котрі сорок років разом працюють у травмпункті міської лікарні та у своїй роботі розчиняються, щодня надаючи допомогу чотирьом, а то й п’яти десяткам пацієнтів з різними травмами.
Травмпункт. Рівненська міська лікарня. Коридори цього відділення ніколи не бувають порожніми. І влітку, і взимку та будь-якої іншої пори року, часу доби ви завжди тут побачите людей. Бо щодня люди потрапляють у різні непередбачувані життєві ситуації, травмуючись, обпікаючись, ламаючи руки та ноги, зазнаючи нещадних укусів комах, плазунів та іншого травматизму. Отож й переповнені коридори травмпункту пацієнтами, котрі очікують на фахову медичну допомогу.
В’ячеслав Наумчук лікар травматолог з понад сорока роками стажу розповідає, що змінювались часи, влада, але єдине, що залишалось незмінним – це кількість людей з травмами.
«У нас є такі дні, коли ми приймаємо 40- 60 людей з різними видами травм. Приходять люди з кліщами під шкірою, то з розряду найпростішого травматизму, велика кількість людей з переломами, особливо у зимовий період, з обмороженнями, з опіками. Усіх потрібно оглянути, надати первинну допомогу, правильно здійснити діагностику. Після такого інтенсивного дня до вечора можна забути як тебе звати», – говорить лікар-травматолог.
Валентина Ковальчук 41 рік працює операційною сестрою у травматології з них більшу частину пацієнтів приймає саме з В’ячеславом Васильовичем, тому наче на підтвердження його слів додає:
«Весь день гіпсуємо, шиємо, перев’язуємо рани. І скажу вам, що я аніскілечки не жаліюсь на свою зайнятість. Свою роботу потрібно любити, де б ти не працював, тоді ти не будеш психологічно виснажуватись та чахнути, а будеш горіти, хотіти працювати. Я уже на пенсії, але досі працюю, бо маю бажання та запал».
В’ячеслав Наумчук в міську лікарню прийшов працювати 1 серпня 1980 року. З того часу місце роботи незмінне. Розповідає, що працював на різних посадах: ходив на виклики по оселях, лікував людей у стаціонарі, однак травмпункт залишився постійним місцем роботи на десятиліття.
«Усі молоді лікарі мали пройти школу життя у травмпункті, бо тут щодня потік людей, котрим потрібно надавати різнопланову допомогу, а значить відточувати свою лікарську майстерність. Через травмпункт пройшов колишній головний лікар міської лікарні Євген Кучерук, лікар Малевич, лікар Чайка, лікар Глінській, Дейнега, Савченко та багато інших фахових спеціалістів про яких знають рівняни, до яких звертаються як до справжніх професіоналів. Усі вони вчилися ставати професіоналами у травмпункті», – розповідає В’ячеслав Васильович.
І лікар травматолог, і медична сестра, котрі пліч-о–пліч сорок років надають первинну медичну допомогу у травмпункті одностайні у тому, що найважче у їхній роботі це різні психологічні аспекти, котрі виникають у процесі роботи з пацієнтом. Кажуть, що наше українське суспільство аж надто наелектризоване, негативне, часто вимагаючи від лікаря того, що йому не під силу, або того, у чому лікар не бачить доцільності.
«Ми стійко переносимо навантаження, бо роки роботи нас загартували. З досвіду скажу, що можна призвичаїтись до великої кількості пацієнтів, але ніколи не можна зрозуміти пацієнта, який агресує та вимагає від лікаря надмірної уваги, або хоче навіть диктувати свої правила лікування”, – пояснює лікар. – Можливо, це наслідки інтернетної освіти, там тепер про все пишуть, але це не значить, що там про все знають і можуть скласти точну схему надання допомоги хворому. От тому непорозуміння з пацієнтами переносити найважче».
«Хворий не може знати як треба трепанувати перелом, як надати первинну хірургічну обробку ран, видалення кліща, видалення рибацького гачка або сторонніх тіл. З усім цим пацієнти потрапляють у травмпункт, а потім вже їх розводять по відділеннях. Пацієнт вимагає від лікаря того, що лікар не може зробити, наприклад, хтось з рідних сказав, що потрібно йому те й те обстеження, але рідні – це не лікар. Тому треба бути розважливими», – зауважує пані Валентина.
Тільки задумайтеся, у скелеті людини понад 200 кісток, величезна кількість м’язів, суглобів, зв’язок і сухожиль, і травматолог повинен знати, як все це пов’язано між собою, і як допомогти пацієнту знову отримати радість руху. Тому, напевно, нам усім потрібно навчитися довіряти лікарям і бути толерантним, пам’ятаючи, що психоемоційний стан лікаря може впливати на хід обстеження та на точність та скорегованість дій при встановленні діагнозу, при наданні допомоги.
Варто зауважити, що у сучасному світі травматизм і смертність внаслідок травми постійно зростає. Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, від травм щороку гине 2 млн чоловік, а травми різного ступеня тяжкості отримують близько 30 млн людей. На жаль, травматизм – це не тільки медична, а і соціальна проблема сучасного суспільства.
