На розмову поетеса Клавдія Крока погодилася одразу. Жінка і нині енергійна, емоційна, привітна та мрійлива. Про себе розповідає, родом з Корецького району. Фах лікаря-терапевта здобула у 1977 році, закінчивши Тернопільський національний медичний університет, названий на честь І. Я. Горбачевського. Пригадує, – вирішальну роль при виборі майбутньої професії відіграв сусід, який на той час навчався на п’ятому курсі медичного закладу. Мама відпускати не хотіла, мовляв Тернопіль, то далеко, а Рівне – поряд. Однак Клавдія Аполлонівна проявила характер і наполягла на своєму. Після закінчення вишу довелося працювати і на «швидкій допомозі», і в «залізничній», і в міській лікарнях Рівного, останні десять літ займається викладацькою діяльністю в Рівненській медичній академії.

Зі школи Клавдія Крока мала любов до математики і літератури. Поезію пише з 13 років.   В юності відсилала вірші для друку до редакцій республіканських газет. Писала, в основному, лірику. Патріотичних віршів та про війну – обмаль, бо тема дуже болюча, – пояснює жінка. Додає, що писала завжди, усе життя. Рукописи збирала в шухляді письмового столу. Коли затіяли робити в квартирі ремонт, рукописи, складені в папку, винесли з квартири на сходову клітину. За ніч паперів не стало. Припускає, що їх просто здали на макулатуру. Зізнається, що цей випадок викликає неприємні спогади, адже для неї це була трагедія.

Згодом оговтавшись, вона знову взялася за перо. Видавати збірку власних творів навіть не планувала, однак, каже, що наполягли сини. У 2018 році Клавдія Аполлонівна відібрала кращі, як вона вважала, твори понесла  у видавництво «Волинські обереги». Збірка вийша невеликим тиражем – лише 100 примірників і носить назву «Спрага пожовклого листя».

Наприкінці нашої розмови поетеса розкриває секрет, що поезію пише увечорі, коли має вільний час. А от якась фраза може народитися в душі у будь-який момент, потім вона обростає необхідними словами, а далі лягає на папері римованими рядками. Клавдія Крока і нині продовжує ділитися зі студентами досвідом лікування людських хвороб і писати поезію, щоб загоювати рани душевні, утверджувати вічні цінності та дарувати світу прекрасне.